?

Log in

Jul. 21st, 2015

***

Ніжність – прозорий, беззахисний бог дрібниць,

крихітний ембріон у горлі між виголосом і вдихом,

ніжність коли уночі з чужої квартири ніяк не знаходиш вихід, 

і дослухаєшся обережно, хто тут де дихає;

ніжність в тобі живе і тебе ж і їсть,

по собі не лишає ніц.

Ніжність – поламані промені в склянці, де лайм і коктейльний лід;

ніжність коли відстані починають ділитись тільки на “до” і “від”.

Коли заворожено дивишся, як він спить, до самого ранку;

ніжність – коли зимою на губах від цілунків ранки

залишають в гігієнічній помаді кривавий слід.

Ніжність – приглушене тепле світло готельних спалень;

затиснених в кулаці льодяників кольорове скло.

Ніжність це коли мастить тобі тату на потилиці, п’яний,

кремом дешевим від сепсису і запалень,

і дує, щоб не пекло.

Ніжність коли впізнаєш шелест шин авта серед міської тиші,

зморщений слід від резинки на животі, на плечі непомітний прищик.

Ніжність – рандомний і безглуздий набір деталей,

Перепустка в щось, що може статися далі

або статися ближче.

К. Бабкіна

Jul. 13th, 2015

Коли вона остигає, ніби вогонь,
коли вона уповільнюється, мов ріка,
тиша торкається її скронь
і кожної літери на кінчику її язика.

І коли не стає слів,
і мова обриває нитку свою,
голос її стає подібним до полів,
з яких зняли золото врожаю.

Теплий натомлений грунт
ще відчуває в собі тяглість рослин,
і коріння має солодкавість отрут,
і має минущість хвилин.

І десь там – між холодом і теплом,
між тяглістю каменю й рухом води
завмирає і лишається тлом
усе, що потрапляє сюди.

Все переходить на темноту,
все спресовується в пил,
переплавляючись на тишу, на німоту,
набираючись терпіння й сил.

І тоді знову надходить час,
коли все прокидається й повстає,
наповнюючи рухом все нараз,
озвучуючи усе, що є.

І знову родяться врожаї,
знову лаштуються жнива,
і тиша запалюється в горлі її
і перетворюється на слова. 

Тоді голос її починає рости,
рветься вгору, мов гіркі часники,
корінням торкаючись німоти,
листям вростаючи у словники.

С.Жадан

говорили в глаза: кто же теперь поверит
тебе, солгавшему раз;
так земля, намокшая первый раз в апреле,
меняет окрас;

но любовь вынесла нас на берег.
любовь вынесла нас.

автор: Ксения Желудова

он говорит – поехали домой.

через песок, который ночью стынет,
через жару и бурю и пустыню,
дорогой безнадежности немой,
сплетая ярость с грохотом машин,
плоть заливая пулями и хромом.

несокрушимо то, что стало домом,
а едущий домой – неудержим.

погоня, легион не-мертвеца,
им было бы легко покончить с нами:
у нас всего лишь сумка с семенами,
у них – без счета мяса и свинца,
казалось бы, что шансов нету, но
так карты лягут – Колесницы, Башни,
и станут все безумные бесстрашны,
а из земли проклюнется зерно,
и жизнь найдет дорогу, как всегда,
и как бы боль тебя не обжигала,
на землю проливается вода,
чистилищем становится Вальгалла,
и страстный день чудесным станет днем,
сердца влюбленных возгорят огнем,
и станет путь – понятный и прямой.

когда твоя мечта почти погасла,
когда песок впитал и кровь, и масло,
и не подняться на ноги самой,

он говорит – поехали домой.

(с) Саша Кладбище

і тоді я нарешті.

Поцілуй, каже, птаха. Але ніжно тримай, не пошкодь.
Подивися, як зранку додому йде по воді Господь,
а довкола вистрибують риби, від світла п’яні.
Зауваж, як дерева стоять по коліна в імлі
й до сердець притискають зелені кущі омели,
ніби діти свої подарунки різдвяні.
Поцілуй, каже. Птаха, комаху, землю, траву,
відпусти своє серцебиття, як тугу тятиву,
і заплющивши очі, слідкуй за ритмом у тілі –
так лягають м’яко і стрімко в долини моря,
так наповнює сяйвом рожевим оселю зоря,
як тебе наповнють тремом ці теплі стріли.
Роздивись, як осіла й блищить на тобі роса,
як сплітаються в спогади досвіди й чудеса,
як святиться кожне ім’я, колись промовлене всує,
як усе, що між нами, тепер уже не мине.
Поцілуй, каже. Ну, поцілуй хоча би мене –
і тоді я нарешті цілую.

Катерина Бабкіна 2015

Добре. Зізнаюсь, між нами щось таке є.
Щось абсолютно природнє і просте,
Без натяку на театральність.
Щось таке людське,а це така рідкість.
Інша річ, що ніхто цього не визнає.
Так,наче ми і не були поруч і наші погляди жодного разу не цілувались коли гасло світло під темними кулісами наших повік.
Все було не зовсім як у кіно,але все одно
Я знаю, що ти скажеш.
Хоча певно боюсь саме прихованого,
Того,про що не говорять. Про це частіше дихають,
на це надихають ,ба більше!
Після цього зітхають але не з полегшенням,
Віриш? Від цього зовсім не легшає.
Так гарно з тобою. Так мало і від цього гарно,
що поводжу себе невластиво мені.
Не зовсім зручно, але гарно поводжу себе з тобою
Попри твої холодні руки... І в цьому не винна зима,ні,зовсім не вона й мабуть не я
Якщо так...просто хтось певно впливає на твою терморегуляцію.
Знаєш, ти маєш рацію. Між нами щось таке є.

Катерина Бабкіна

У нас ще так багато нас - без нас:
Мене - без тебе, а тебе - без мене.
Таке минуле за плечима темне,
Таких облич рясний іконостас.

Чужих облич я бачу у очах
Твоїх, коли схиляюся над ними.
Прости мені! Простиме й непростиме.
І я прощу, хоч зроду не прощав.

І я прощу, хоч зроду не прощу.
І ти - не треба, не прощай, будь ласка.
В нас навіть кров з минулим запеклася
І заплелася цівками дощу.

Болять мені ті двадцять тисяч днів,
Що ми з тобою прожили окремо.
Хоч я без тебе, але й ти - без мене,
Нема по них ні спогадів, ні снів.

У нас ще так багато нас - без назв.
Без імені і майже ще без долі
Я йду до тебе... і крізь тебе... далі...
В минулий простір, у зворотній час.

У нас ще так багато нас - без нас...

Автор: Олександр Ірванець

але наразі..

світ обертається довкола родимки внизу її живота.
у мене є небо чи будь-яка інша стрімка висота,
є бог, що за кожен мій вчинок щедро колись воздасть,
але наразі світ обертається довкола її зап’ясть.
є гори, річки, дерева, птахи, міста, дорога врешті-решт,
є це неспішне існування, що схоже на заслання чи арешт,
є гармонія, музика, тиша і спокій, дзвінке суголосся,
але наразі світ обертається довкола її волосся.
у мене є все (і навіть більше), чого я коли-небудь хотів,
є соняшники ван ґоґа і зграя бройґелівських хортів,
є перманентний смуток, є радість, є сльози і сміх,
але наразі світ обертається довкола її ніг.
є безліч релігій, є пекло, нірвана, шеол, джаханнам,
є дні і тижні, й місяці, коли найбільше довіряєш снам,
є незліченна кількість незрозумілих мені речей,
але наразі світ обертається довкола її очей.
є несміливий і дуже довгий початок (але немає кінця),
є темрява, в якій можна почути, як б’ються серця.
і як до лаури молився петрарка, а дон кіхот до дульсинеї,
так я молюсь в цій темряві до світу, що зупинився врешті біля неї

Автор: Мірек Боднар

поки ми тут.

В половині зими посередині тижня
десь між ніччю і днем
між буттям й небуттям
прокидаємось ми поки спить ще всевишній
ніби тіло одне
ніби сонне дитя
і нема ще довкола ні світу ні світла
і нема ще всередині «я» і «не-я»
лиш у спільних легенях – запаси повітря
і застигле в повітрі єдине ім'я
нам обіцяно було світанок прекрасний
дім без темних кутів і маршрут без покут
народилися ми як завжди передчасно
прокидайся же господи
поки ми тут

© Іздрик